Нерубайське — велике село та центр однойменної територіальної громади на березі Хаджибейського лиману, неподалік від Одеси, відновлює культурне життя за допомогою ентузіастів та підтримки від проєкту МОМ «Шлях стійкості».
Вісімнадцять років Олена була директоркою мистецької школи в Нерубайському. Окрім того, організовувала фестивалі та конкурси. Понині діє мистецький фестиваль “Світанок”, заснований Оленою у 2010 році.
З 2021 року її життя різко змінилося. Олена зіткнулася з важкою хворобою, а потім, у 2022 — з повномасштабним вторгненням Росії. “Моє захворювання, потім війна — це були важкі випробування… Я залишила директорство й зараз працюю начальницею відділу культури та туризму в нашій громаді, — розповідає вона, — Коштів на реалізацію задумок немає. До повномасштабної війни ми підтримували талановитих дітей. Перший рік війни я віддавала майже всю зарплату на придбання матеріалів для проведення майстер-класів та активностей. Далі, аби бути корисною, зібрала ініціативну групу з членів ГО « Фаворит» й вирішила спробувати взяти участь у “Шляху стійкості”.
Як і в інших громадах, що долучилися до проєкту “Шлях стійкості”, який впроваджує Міжнародна організація з міграції (МОМ) у партнерстві з Громадською організацією «СТАН» за фінансування Міністерства закордонних справ Німеччини, тут усе починалося з навчання та стратегування, діалогових сесій. Мешканці громади гуртом вирішували, що важливо для громади, на що є запит і що можна втілити справді якісно. “До нас приїздили представники МОМ і ми разом вирішували, чим саме будемо займатися, чим наша громада має бути корисною, — розповідає Ольга Гайденко, заступниця директора Нерубайської школи мистецтв, викладачка образотворчого мистецтва, — Маючи вільний хол на першому поверсі будинок культури, а на другому — школу мистецтв, ми вирішили організувати на першому поверсі безбар’єрний сімейний мистецький простір – «Артпростір», щоб показувати дітям фільми, проводити корисні лекції та майстеркласи”.
В рамках проєкту створення «Артпростору» були придбані мобільні меблі, пуфики, мати, великий телевізор, електропіаніно, а також обладнання для автономного електропостачання, завдяки якому змогли провести низку мобільних заходів просто неба. Прилади автономного постачання дали можливість організовувати культурні заходи у громаді під час перебоїв з електрикою. “Ми перекладаємо це все в різні куточки, як кубик Рубіка, — розповідає Олена Дідур, — Там і майстер- класи й презентації, перегляди мільтфільмів та кіно, ігрові майданчики, художні виставки. Все мобільне, і дає нам можливість приїхати до людей у будь-який куточок громади та показувати фільми, проводити майстеркласи й різні культурні активності. Це буде продовжуватися, ми дуже задоволені, що маємо змогу так працювати“.
Концерти в будинку культури знову стають частиною життя Нерубайського та інших сіл громади. Тут багато аматорських вокальних колективів, а також солістів, хореографічних ансамблів, у тому числі й дитячих. “На культурі все тримається, концерти відновлюють людину після пережитого стресу, — пояснює Олена Дідур, — Перші пів року війни все стояло, у будинку культури був волонтерський центр, плели сітки, збирали допомогу. А потім ми побачили, що мистецтво є необхідним і для дітей, і для дорослих. Ми стали проводити майстеркласи й робити все для того, щоб діти могли менш стресово переносити негаразди”.
Олена розповідає, що особисто запрошує людей на концерти. Це й сім’ї військовослужбовців, ветеранів і тих, хто віддав своє життя, боронячи Україну. Є й переселенці, й багатодітні сім’ї. У соцмережах не афішує, бо тоді, за словами голови ініціативної групи, збереться до 500 людей (до війни, на концерти просто неба збиралося й понад п’ять тисяч), а зараз так не можна, бо є обмеження щодо кількості та й інші вимоги безпеки. Коли тривога — спускаються у бомбосховище. Особливо вдався гала-концерт фестивалю «Країна дитячих мрій» до Дня захисту дітей. Було майже 10 хореографічних колективів, а ще співи й виставка образотворчого мистецтва. “Вийшло яскраве свято, — згадує Олена — Наша громадська організація закупила кубки й медалі всім учасникам та учасницям, а Нерубайська сільська рада — значки та солодощі”.
“Це важливо, бо люди приходять і вони цим захоплюються. Та й відволікаються від війни, — ділиться восьмикласниця Ірина Гончар, — У будинку культури ж як можуть намагаюся допомогти, відволікти людей від цього всього напруження. На заходи приходять діти, дорослі, літні люди. І військові приходили до нас на концерти. Потім ми з ними фотографувалися”. Ірина живе в Нерубайському, займається танцями, а ще малює картини. Дівчина дуже активна, бере участь у більшості заходів, що проходять у громаді і як артистка, і як глядачка. Радіє, що мистецтво повернулося, хоч і з вимогами до безпеки. “Концерти змінилися тим, що коли тривога, тоді ми йдемо до укриття, — каже Ірина, — а все інше – як і було раніше: виступи і подарунки для нас. До Дня захисту дітей роздавали солодкі палички, і рюкзаки подарували. А крім виступів, є ще багато майстеркласів, з малювання, на приклад. До Пасхи ми розмальовували велике яйце”.
Від початку повномасштабної війни Ольга Гайденко прагнула бути корисною. І знайшла свій шлях: “Вмію малювати, вмію це правильно подати й розвинути до цього любов. До того ж я можу займатися з дітками, які мають особливі освітні потреби, щоб вони могли ілюструвати свій стан, і щоб навчити їх якогось ремесла, і щоб підтримати їхніх батьків. Також у мене є учні, батьки чи мами яких пішли захищати нашу державу. А є ще багатодітні родини, яким я можу бути корисною”.
Її зайняття та майстер класи стали доступними не тільки дітям, які навчаються в школі мистецтв, а і всім мешканцям громади. Ольга особисто обдзвонювала й запрошувала дітей, які особливо потребують цієї уваги. “У в мене є троє діток з особливими освітніми потребами. Вони чудові, я так ними пишаюся, — каже Ольга, — Вони всі як діаманти, які потрібно лише правильно огранювати, щоб вони засяяли . Ці діти виростуть і стануть дорослими людьми, яким треба працювати, заробляти на себе й втілювати свої мрії. Мені дуже хочеться дати їм цей інструмент.. І якщо я можу хоч трішечки їм допомогти, то чому ні? У мене була дівчинка яка не розмовляла. Ми починали з того, що вона просто рвала свої малюнки, а цього року вона отримала призове місце на конкурсі в Польщі. У неї такий прогрес! Я так пишаюся нею”.
Також Ольга проводила майстерклас із писанкарства та символів у образотворчому мистецтві. Захід був для діток з батьками. До Нового року розробляли та розмальовували ялинкові іграшки. Для матерів окремо були майстеркласи з розпису картин (це й для стресостійкості, й для того, щоб навчитися краще впливати на свій стан). “Можу сказати як мама: найважливіше те, що діти й батьки разом корисно проводять час, — ділиться Ольга Гайденко, — Вони разом занурюються у знання про наше минуле (символи, які в писанкарстві — це наш культурний фонд, який ми маємо знати). А ще з боку батьків це показує небайдужість і любов до дитини. Таке залишається в пам’яті. “А пам’ятаєш, ми разом створювали іграшки?” Можна зберегти ці іграшки й діти будуть згадувати, як робили їх з батьками. А, не дай Боже, когось із батьків не стане…”
Зараз у громаді працюють над меморіалом героям, що віддали свої життя, захищаючи Україну. Олена Дідур збирала інформацію про воїнів. “Щодня хлопців, на жаль, додається, і це найважче, — розповідає Олена. — Я зустрічалася з родинами загиблих. Вислухати людину, записати спогади, зібрати фото для пам’ятних знаків, мені, людині з інвалідністю було дуже важко морально… Два тижні плакала разом з ними. Нерубайська сільська рада виготовила і встановила пам’ятні знаки загиблим героям в селі Холодна Балка, та в селі Нерубайському. Думаю, тісний зв’язок буде й надалі, ми будемо працювати. Єдине, що в мене не вийшло — це організувати на професійному рівні арттерапію… Деякі дружини, діти, то так. А інші… я бачу, що людям треба виговоритися, виплакатися, а щось робити руками вони ще не готові. В Одесі є ветеран-хаб, там є професійні психологи. Треба буде їх запросити до нас в Нерубайське. Я буду продовжувати це робити, щоб відновлювати дружин, матерів, дітей”.
Ініціативна група громади завдячує тим, хто боронять країну жертвучи власним життям. Як багато ще роботи попереду: найперше — прогнати окупантів, відстояти незалежність. Пізніше осмислити все, що відбулося, подбати про культуру пам’яті. Тому такий важлива меморіалізація загиблих героїв, збереження і шанування пам’яті. І звісно, подбати про завтра. А це значить — дбати про дітей, бо вони і є майбутнє. Сьогодні вони потребують підтримки, а завтра будуть розбудовувати країну, змінювати її, керувати нею. Кожен і кожна у своїй громаді, на своєму місці, мірою своїх сил.
Проєкт впроваджується Міжнародною організацією з міграції (МОМ) у партнерстві з Громадською організацією «СТАН» за фінансування Міністерства закордонних справ Німеччини.